Щодо питання мови

 

Щодо питання мови

Ця стаття є продовженням серії публікацій із книги ванкуверського автора О.Ковалевського “Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності”.



  А зараз прийшов час торкнутися ще одного дуже важливого питання – мови, якою розмовляли у часи Київської Імперії. Ми уже говорили про те, що під час глобальної міфологізації історії часів Катерини ІІ, цій проблемі була приділена дуже велика увага. Мовне питання стало одним із засобів слов’янізації Московії і приховування її фінського коріння. З цією метою було придумано дві байки. Перша – про “дрєвнєрусскій язик”, на якому нібито розмовляли усі східні слов’яни, до числа яких “великороси” зараховували й себе. І друга байка – про церковнослов’янську мову, яка, на їхню думку, була мовою релігійних книг, літописання та державних документів.

  Мова завжди є результатом тривалого еволюційного розвитку якогось певного етносу. А її виникнення відображає його історію, спосіб життя, звичаї, світогляд, рівень цивілізованості, побут тощо. Процес формування мови може зайняти багато тисячоліть. І чим довше існує етнос, чим вищого рівня розвитку він досягає, тим розвиненішою та досконалішою буде і його мова.

  Для функціонування будь-якої мови потрібен її носій, тобто, народ, який її створив і нею послуговується. Виникає запитання: а хто ж був творцем “дрєвнєрусского язика”? Коли він міг виникнути, і де жили люди, які ним користувалися? Лише знайшовши носіїв цього “язика”, ми зможемо серйозно говорити про його існування. Тож проведемо невелике дослідження з метою виявлення локалізації “дрєвнєрусского язика”.

  Одним із джерел вивчення мовного питання є так звані берестяні грамоти. На даний час їх знайдено уже більше тисячі. Географія знахідок є широкою і охоплює території сучасної Білорусі, України та Московії. Найбільше їх знайдено на півночі – у Новгороді, Ладозі, Смоленську, Старій Рýсі, Торжку та інших містах. Причиною такої великої кількості знахідок є кращі природні умови для їх збереження: холодний клімат, торф’янисті ґрунти тощо.

  Берестяні грамоти – це листи, видряпані металевим стержнем на корі берези. Березова кора була простим і найдоступнішим матеріалом для письма. Саме тому її використовували в усіх куточках Скіфії. Таке берестяне листування відбувалося між різними людьми: чоловіками і дружинами, батьками і дітьми, братами і сестрами, або й просто між сусідами. Тематика написаного також була різноманітною – від ділових записів і до любовних записок.

  Йдемо північніше України – до братньої нам Білорусії і вияснимо, чи розмовляли на “дрєвнєрусском язикє” литвини? Археологічні дослідження показують, що ні – не розмовляли. Ось для прикладу берестяна грамота, знайдена у Вітебську. Датована 1280-1300 роками: “От Степана к Нежилу. Оже єси продало порти, купи ми жита за 6 гривень. Алі цего єси не продало, а посли ми. Алі єси продало, добро сотвори – купи ми жита”. (Степан просить Нежилу, якщо той уже продав одяг, купити йому жита за 6 гривень. А якщо ще чогось не продав – то послати це йому).


Напис з Пінської корчаги “Ярополче вино”.

  У серпні 1955 року у місті Пінську (Брестська область) проводилися археологічні розкопки, під час яких було знайдено велику кількість різноманітних предметів. Найцікавішою знахідкою стали залишки керамічної корчаги (великої амфори для зберігання рідких та сипучих продуктів), датованої кінцем XI століття. На одному з уламків був напис: “Ярополче вино”.

  Як бачимо, і жителі Пінська в 11-у столітті, і Вітебська у 13-ому розмовляли давньоукраїнською мовою. Тому й не дивно, що сучасна білоруська мова має спільний корінь з українською. Поспілкуйтеся з правдивими білорусами. Будете вражені подібністю наших мов. Натомість московити білорусів не зрозуміють, оскільки їхня мова не є слов’янською. Тож, “дрєвнєрусского язика” у Білорусії ми не знайшли. Тому що там його ніколи не було.

  Тепер давайте підемо далі на північ плесом Дніпра. Пошукаємо ще там носіїв “дрєвнєрусского язика”. Сьогодні Псковську та Новгородську губернії інакше, як “ісконно-русскімі зємлямі” ніхто й не називає. Але насправді ці землі споконвіку були заселені угро-фінськими народами, кожен з яких мав свою мову. З появою тут скандинавів по містах стала звучати шведська та норвезька. А коли свої перші городища заснували переселенці зі Скіфії, то на півночі з’явилася й українська мова.

  Дослідити, на якій мові спілкувалися новгородці чи ладожани, є досить просто. Достатньо лише почитати знайдені там берестяні грамоти. Навіть людині, далекій від мовознавства, легко помітити схожість написаних на бересті слів із українською мовою. На берестяних грамотах часто зустрічаються такі слова, як “посоромив”, “приносити”, “розпуста”, “думати”, “коні”, “цнота”, “свиня”, “Михалко”, “донести”, “пакостити”, “дружина”. У московській мові таких слів ви не знайдете.

  Щоб не бути голослівними наведемо уривок з грамоти 12 століття, знайденої під час розкопок 2005 року у Новгороді: “Цому молóтиш без наших сирот? А нам в землі половина, а верши цасть”. А ось ще одна берестяна грамота з Новгорода, датована 1320-1340 роками: “Поклон от Давида і от Єсифа к Матфею. Постой за нашего сироту. Молви дворянину Павлу, Петрову брату, грамот не дасть на него”. (Тут Давид і Єсиф просять дворянина Павла не брати у боргове рабство сироту).

  Наступний документ датується 1410-1420 роками: “Поклон от Михайла к осподину своєму Тимофію. Земля готова, надобь сємяна. Пришли, осподине, чловека с проста. А ми не смієм імать ржи без твого слова”. (Михайло просить свого пана дати зерно і дозвіл для початку сівби).

  У селах навколо сучасного Новгорода ще й досі можна почути давню говірку і такі знайомі нам слова: “ліс”, “рікá”, “сіно”, “дід”, “півень”, “гілля”, “лýка” та інші. Років 30 тому один із авторів книги (Осауленко Л.М.), мандруючи пасажирським потягом з Москви до Риги, мав змогу поспілкуватися з кількома молодими селянками, котрі підсіли до його вагону у місті Великі Луки. Їхня мова дивним чином нагадувала говірку північних районів Житомирщини. “Чому ваше місто називається Великі Луки, а не “Большиє Луга”, як це би правильно було по-русскі?” – поцікавився у попутниць пан Осауленко. “А ми не рускіє, а тутейші є”, – відповіла молода селянка!.. Тож, як бачимо, навіть в “ісконно-русскому” Новгороді – жодних слідів “дрєвнєруского язика”.

  Подібну картину можемо спостерігати усюди, де колись проживали українські племена. Будь-то українське прикордоння Російської Федерації, чи її північно-західні території, чи південні райони Білорусії, чи Холмщина та Підляшшя у Польщі – тут ми й досі зустрінемо український говір. А населення цих територій часто не вважає себе “русскіми”, поляками чи білорусами.

  Але,.. можливо ми не там шукаємо “дрєвнєрусскій язик”? І його Батьківщиною є землі сучасної Московії? Московити долучають себе до числа слов’янських народів. Тож “язик” потрібно шукати, напевно, саме там. Ну що ж – давайте спробуємо.

  У Московії історично склалася багатомовність. “А це – інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, муром, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, земигола, корсь, нарова, лів. Ці мають свою мову”. (Повість минулих років). По селах і містах, які були засновані ще до приходу українців (наприклад, Ерзянь (Рязань), Моксва (Москва), Валгєда (Вологда) чи Перм), звучали місцеві гóвори. Часто вони настільки різнилися між собою, що споріднені угро-фінські племена не розуміли один одного. Наприклад, ерзя не міг второпати про що йому говорить перм’як, вепс ніколи не зрозумів би карела, а мокша не порозумівся би з зирянином.

  Після завоювання Святославом угро-фінських територій там вперше з’являється українська мова. Її носіями були ставленики київського князя, які разом з їхніми сім’ями та військовою дружиною відправлялися до Московії управляти загарбаними територіями. Місцевих аборигенів прибульці з Києва зневажали, а їхню мову вважали недорозвиненою. Тож, цілком розуміло, що їм ніколи й на думку не спадало послуговуватися місцевими говірками. Увесь князівський двір і військова дружина розмовляли лише українською мовою. Зрідка, правда, можна було почути й шведську, оскільки серед дружинників були найманці із Скандинавії.

  У короткому часі до москвинських міст прибула невелика кількість переселенців зі Скіфії-Русі. Це були ремісники та купці, які, із-за відсутності конкуренції, бачили тут можливість заробити. Вони також не збиралися вчити мови місцевих народів – їм це було ні до чого. Отож, увесь прибулий люд по містах (князь із сімейством, дружинники, ремісники та торгівці) спілкувався між собою українською мовою.

  Саме тому сучасна московська мова має величезний відсоток українських слів. Наприклад: земля, корова, молоко, пшениця, ячмінь, врожай, понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця, субота, сир, небо, собака, їхати, вода, дрова, трава, село, дорога, дим, вогонь, озеро, сіно та безліч інших. Тож, не даремно відомий мовознавець Володимир Даль у листі до Михайла Максимовича у 1848 році написав: “Впрочем, я доселе не нашел ни одного малорусского слова – от которого не было бы в великорусском производных, если и нет самого слова”.

  З приходом київських завойовників жителі угро-фінських міст вимушені були переходити на мову колонізаторів. Розпочинається процес поступової асиміляції міських жителів, який розтягнувся на добру сотню років. Але поглинення українською мовою місцевих говірок не минуло для неї безслідно: вона також частково змінювалася.

  По-перше, у словах йшла заміна української букви “і” на “о”. Наприклад, замість слова “віз” почали казати “воз”, замість “ніж” – “нож”, “сіль” – “соль”, “кінь” – “конь” і так далі. Чому так відбувалося? Тому що окання (вимова слів на букву “о”) було лінгвістичною особливістю багатьох фінських народів (мордва, комі). Тож, розмовляючи українською, вони застосовували свої споконвічні мовні традиції.

  По-друге, багато слів почали промовляти через букву “є”. Наприклад, “вітер” тепер звучало, як “вєтєр”, “хліб” став “хлєбом”, “осінь” змінилася на “осєнь”, “літо” на “лєто”, “ліс” на “лєс” і так далі. Причина та ж сама – місцеві впливи. Зокрема, традиція частого вживання букви “є” існує у болгарській мові. А московська мова формувалася під великим впливом Волзької Булгарії. Але про це ми ще будемо говорити далі.

  Крім часткової зміни українських слів йшов також процес прямого запозичення з місцевих мов. Велетенська кількість слів, які традиційно вважаються “ісконно-русскімі”, насправді є фінського походження. Наприклад, такі широко вживані слова, як батя, башка, заимствовать, ошибка, бахвальство, трус, балда, балаган, кокошник, лукавый, завидовать, басня, кровать, пагубный, богатырь, балагур, сундук, бобыль, зыбучий, диковина, блажь, деньги, баба, ядрёный, жених, бирюза, пакля, завтрак, шалаш, бечёвка, верзила, шутка, короб, шаг, тропа, изьян, ложь, вор, калым, сахар, утка, дребезги, ёлка, ветошь, блин, досада, вежливый, голь, вдоволь, небеса, небось, обида запозичені з мови народу комі, (їх ще інколи називають зирянами)! А слова серьмяга, баня, тютя та інші прийшли у московську з мови народу ерзя!

  Як ви думаєте: якого походження слова блинчик, гож, поклажа, наискосок, кладь, кой-какие, кудрявый, луг, мельница, снадобье, нужда, рожь, ужин, ужинать, снаружи, пилить, пила? Ніколи не здогадаєтеся: ці слова московській мові подарували земляки В.Путіна – вепси. Хтось може нам заперечити, сказавши, що усе навпаки: це угро-фіни запозичували слова з російської мови. Але таке твердження є абсурдним, оскільки на той час мови такої ще не існувало. Отож, не могло бути й запозичень.

  А зараз давайте знову звернемося до археології. Ось текст з берестяної грамоти, знайденої у місті Твері. Документ датується 1200-1220 роками. “От Станимира поклон ко Михалку Домажировичу. Хочеш взяти половину кун? Я поруцене отецеві твоєму. Не хочеш – я болє не могу видати”. А ось грамота зі Старої Руси, датована 1160-1180 роками. “Ся грамота от Ярила ко Онани. В волості твоєї толіко вода пити в городищах. А рушани скорбя про городищанє. Аже хоцеш, ополош дворян, абиша не пакостили”. А це Смоленськ, 1100-1200 роки: “От Івана ко Русилі. Виправи ми добро… возьми у Конозюя Нежатича гривну. А не видасть – возьми треть”.

  А ось цей текст було відкрито на стіні одного із храмів Смоленська: “Господи, помози дому великому не даждь врагом ігуменом істратити до кінца ни Климяті”. За палеографічними даними цей напис відноситься до кінця 12 – початку 13 століття. У тому ж Смоленську ще у 1897 році було знайдено три печатки діаметром три сантиметри. На одній з них було викарбувано: “Господи помози рабоу своєму Димитрию”. У 1948 році у Старій Рязані було знайдено корчагу (амфору), датовану серединою 12 століття. На ній був напис: “Новоє вино Добрило послал князю Богоунка”. Як бачимо, у наведених берестяних грамотах, настінному графіті, печатці та корчазі явно вчувається давня українська мова, хоча й з деякими місцевими запозиченнями.

  З приходом київських колонізаторів, у Московії виник дивний феномен: абсолютна більшість міських жителів за національною приналежністю були угро-фінами. Але між собою вони спілкувалися чужим для них міським суржиком, який виник на основі змішування угро-фінських та української мови. Натомість, сільське населення довкола міст стовідсотково розмовляло місцевими говорами та мовами, абсолютно не розуміючи своїх міських земляків.


Берестяна грамота зі Старої Руси (1160-1180 роки). “Ся грамота от Ярила ко Онани. В волості твоєї толіко вода пити в городищах. А рушани скорбя про городищанє. Аже хоцеш, ополош дворян, абиша не пакостили”.

  Після монгольського завоювання і входження Московії до складу Золотої Орди, мовна ситуація у країні знову починає змінюватися. Керівна верхівка і дворяни швидко пристосувалися до нових умов. Князі їздили до ординських ханів за ярликом (дозвіл на князювання) і місяцями жили у столиці імперії Чингісідів – Сарай-бату. Обласкані ханами, вони, на знак своєї вірності, з вдячністю переймали в ординців буквально усе – традиції, спосіб життя та мислення, манеру одягатися, побутові звичаї і навіть віру – багато московитів прийняло Іслам.

  І, звичайно, розпочалася мовна асиміляція. В золотоординський період московської історії вона проходила по двох напрямках. Перший – це татаризація міського суржика. Особливо цей процес посилився після того, як до Московії почали масово переїздити татари, а при княжому дворі татарська мова набула статусу державної. Традиційний українсько-фінський суржик поступово змінюється – у нього усе більше проникає татарська мова. Польський історик Казимир Валішевський у своїй книзі “Іван Грозний”, виданій у 1912 році, з цього приводу написав: “…известная примесь монгольской крови способствовала такой быстрой и покорной ассимиляции”.

  Внаслідок масованої татарської мовної експансії сучасна московська мова має до 30 (!) відсотків татарських слів. Знову процитуємо К.Валішевського: “Взгляните на москвича XVI века: он кажется с ног до головы одет по-самаркандски. Башмак, азям, армяк, зипун, чебыш, кафтан, очкур, шлык, башлык, колпак, клобук, тафья, темляк – таковы татарские названия различных предметов его одеяния. Если, поссорившись с товарищем, он станет ругаться, в его репертуаре неизменно будет фигурировать дурак, а если придется драться, в дело пойдет кулак. Будучи судьёй, он наденет на подсудимого кандалы и позовёт ката дать осужденному кнута. Будучи правителем, он собирает налоги в казну, охраняемую караулом и устраивает по дорогам станции, называемые ямами, которые обслуживаются ямщиками. Наконец, встав из почтовых саней, он заходит в кабак, заменивший собой древнюю русскую корчму. И все эти слова азиатского происхождения”.

  І другий напрямок мовної асиміляції – це булгаризація міського суржика. Після монгольського завоювання Московія і Волзька Булгарія стали улусами Золотої Орди і опинилися у межах однієї держави. Це мимоволі сприяло зближенню їхніх політичних еліт. Булгари відвідували Москву, а московити їздили до Булгара. Разом, на вимогу ханів, вимушені були ходити у військові походи проти ворогів Золотої Орди.

  Політичне зближення потягнуло за собою зближення мовне. Волзька Булгарія, як незрівнянно більш високорозвинена держава, домінувала у цих процесах, і нав’язувала свої мовні традиції. Українські слова починають промовлятися московитами на букву “є”. В міський суржик приходять тисячі болгарських слів. Наприклад: страна, свекровь, сноха, наследник, прелюбодеяние, воздержаться, плен, изобилие, язык, победа, много, искушение, помощь, другой,  і т.д. і т.п.


Стара Рязань. “Новоє вино Добрило послал князю Богоунка”.


  Наступний етап татаризації та булгаризації Московії розпочався після розпаду Імперії Чингісідів. За часів Івана Грозного її розрізнені частини знову опинилися у межах однієї держави з центром у Москві. Виникнення Московської Орди одночасно означало подальшу мовну асиміляцію московитів. Після знищення Іваном Грозним Астраханського та Казанського ханства до Москви та інших міст переїхали жити тисячі представників татарської та булгарської знаті. Московський суржик знову поповнився безліччю мовних запозичень. Особливо багато прийшло з булгарської: срам, срамота, извержение, глагол, глаголить, небеса, луна, благодарствие, истина, благосостояние тощо.

  Але знову констатуємо: засилля українсько-фінсько-татарсько-булгарського суржика було лише по містах. Зразу ж за їх межами безроздільно панували угро-фінські гóвори тих народів, на території яких ці міста були розташовані. Міські поселення Московії не відзначалися масштабністю. Великим містом вважалася Ерзянь (Рязань). Проживало там “аж” 5-7 тисяч поселенців. Але таких “великих” міст були одиниці. Основна їх кількість нараховувала 1-2 тисячі жителів. Загалом у міських поселеннях в епоху 13-16 століть проживало лише якихось 3-4 відсотка населення. Вони й були носіями міського мовного суржику. Тож, панування татарської, булгарської та фінських мов, на яких спілкувалося 96-97 відсотків жителів Московії, було повним і абсолютним.

  В епоху Петра І мовна ситуація у Московії змінюється у черговий раз. Реформуючи країну, цар сотнями запрошував німецьких фахівців на державну службу. Як наслідок, у 18-19 століттях усе економічне, політичне та культурне життя опинилося у руках німців. Зрозуміло, що міський суржик зазнав чергової експансії – на цей раз німецької. При царському дворі німецька мова стала неофіційною державною.

  За часів Петра І відбувається ще одна важлива подія – реформування мови. Прорубуючи вікно в Європу, цар розумів, що реальна мовна ситуація є гнітючою і не дає жодного шансу називатися слов’янською державою. У країні панувала багатомовність: абсолютна більшість населення спілкувалася фінськими говорами. У містах переважав діалект, який ніким і ніколи не визнавався руською мовою. У Європі знали лише одну руську мову – українську. Більше того, європейські лінгвісти московську говірку (міський суржик) навіть не відносили до числа слов’янських мов! Але московський цар знав інше: те, що сьогодні видається абсурдним, завтра усіма сприймається за істину. Тож, Петро І пішов перевіреним шляхом – якщо “російської” мови немає, то її можна придумати.

  Першим реформатором московського міського суржику став відомий український мовознавець, ректор Київського колегіуму Мелетій Смотрицький. Він є автором виданої ще у 1619 році “Грамматїки Славεнскиа правилноε Сvнтаґма”. У Московії ця книга перевидавалася двічі: перший раз у 1648 році – і залишилася непоміченою. Коли ж з нею ознайомився Петро І, то він зрозумів, що вона може бути вельми корисною для реалізації його задумів. Тому у 1721 році книга була видана вдруге.

  “Грамматїка…” мала великий успіх і понад 200 років слугувала посібником у школах східних та південних слов’ян. У своїй праці Мелетій Смотрицький розробив основні граматичні правила для слов’янських мов. Книга є великою за об’ємом і охоплює, практично, усе, що стосується питань мови та письма. Наприклад: синтаксис, орфографію, етимологію, відмінювання слів, родѝ, види, суфікси, префікси, правила написання слів та речень, вживання великої букви, розділових знаків, перенесення слів, наголос тощо.

  Щоб надати московському міському суржику видимість слов’янської мови, Петро І вирішив запозичити для нього граматичну основу та правила, розроблені М.Смотрицьким. На прохання царя цим питанням зайнявся український письменник та богослов, ректор Києво-Могилянської Академії Феофан Прокопович. Але завершити роботу він не встиг – Петро І у 1725 році помер. Після смерті царя вчений попав у немилість і робота по ослов’яненню “русского языка” була припинена.

  У наступні роки засилля німецької мови серед дворянства та інтелігенції стає ще більш тотальним. Але серед простих міських жителів німецька мова поширення не набула. Простолюддя й далі послуговувалося суржиком. Але у вигляді запозичень вона все ж у розмовну мову міст проникла. В результаті московська говірка отримала значний відсоток німецьких слів. Наприклад: мундштук, штурм, кран, фальшивий, форпост, маклер, камердинер, траур, рюкзак, патронташ, глазур, офіцер, капітан, орден, лакей, горн, гауптвахта та тисячі інших.

  В епоху Катерини ІІ робота по слов’янізації “русского языка” була відновлена. На прохання імператриці її продовжив москвинський учений Михайло Ломоносов. За основу він узяв “Грамматїку…” М.Смотрицького та усе, що встиг напрацювати Ф.Прокопович. М.В.Ломоносов успішно впорався з покладеною на нього високою місією. Реформовану міську говірку нарекли “вєлікорусскім нарєчієм”. Назвати “російською мовою” ще не наважилися, оскільки руською мовою в Європі споконвіку вважалася українська.

  Але перетворити новостворене “вєлікорусскоє нарєчіє” на народну мову Московії Катерина ІІ так і не зуміла. Довкола міст й надалі продовжував панувати угро-фінський мовний світ. У селах довкола Санкт-Петербурга, Москви, Суздаля чи Рязані мужики не знали говірки, якою спілкувалися міщани. Враховуючи, що кількість міського населення у часи Катерини ІІ зросла несуттєво (5-6 відсотків), ми знову мусимо констатувати, що домінування угро-фінських мов та говорів і надалі залишалося тотальним.

  Настало 19 століття. Під час Наполеонівських війн москвинська армія руйнівним вихором пронеслася Європою. Знайомство з європейською цивілізацією настільки вразило московське дворянство, що воно заходилося переймати звідти усе, що їм видавалося вартим уваги: наприклад – моду, звичаї, благородні манери. А ще усі, хто вважав себе культурною людиною, кинулися вивчати французьку мову. Як наслідок, “вєлікорусскоє нарєчіє” знову щедро збагатилося іншомовними запозиченнями. При царському дворі французьку мову можна було почути частіше, ніж московську.

  Аккомпанімент, анонс, антракт, аплодисменти, армія, артилерія, артист, атака, афіша, бар’єр, брюнет, бульйон, візит, гарантія, гарнізон, кавалерія, каприз, компроміс, костюм, магазин, медаль, престиж, результат, ресторан, ресурси, флірт та тисячі й тисячі інших французьких слів увійшли у розмовну мову міщан.

  У середині 19 століття датчанин з Луганська Володимир Даль узагальнив усе, що на той час встиг увібрати у себе московський міський суржик. Увесь зібраний матеріал він у 1863 році опублікував у своїй знаменитій книзі “Толковый словарь “великорусского наречия” русского языка”. Справжнім “русским языком” В.Даль вважав українську мову, а московську лише її “великорусским наречием”. Інший змосковлений чужинець (носій африканської, німецької, татарської, жидівської та угро-фінської крові) Олександр Пушкін облагородив “нарєчіє”, придавши йому вишуканої літературної форми. Тепер уже усе було готове для тотального наступу на етнічну ідентичність корінного угро-фінського населення Московії.

  У другій половині 19 століття розпочалася нещадна русифікація москвинського села. Через сільські школи, міські гімназії, університети, армію, церкву, пресу, літературу і т.д. влада нав’язувала “облагорожений” міський суржик аборигенам. Їх змушували вчити чуже їм “вєлікорусскоє нарєчіє” і відмовлятися від своїх рідних мов. Відбувалася одна із найбільших трагедій за усю світову історію – лінгвоцид корінного етносу Московії. Із угро-фінів вибивалося усе національне: з них безжально ліпили слов’ян. Наслідком стало зникнення десятків фінських мов, говорів та діалектів, тотальне нищення прадавніх вірувань, традицій, звичаїв та народного фольклору. Назавжди зникали народні перекази, музика, пісні, танці.

  Паралельно йшов процес русифікації загарбаних колоній – Прибалтики, Фінляндії, України, Польщі, Закавказзя та Середньої Азії. З них “русскіх”, звичайно ж, не робили, оскільки грузин чи казах у лаптях, косоворотці та з балалайкою виглядав би смішно. Тут використовувалася інша методика – повільно, але невідворотно вбивали мову, замінюючи її “вєлікорусскім нарєчієм”. А заодно принижували усе національне, виховуючи зневагу до власного етнічного коріння. Так колонії “пріобщалісь к вєлікой русской культурє”. З поневолених рабів робили патріотів “Вєлікай Рассії”. Це давало шанс у майбутньому уникнути головної болі, званої національно-визвольними рухами.

  У кінці 19 століття московським діалектом нарешті заговорила значна частина угро-фінського села. Хоча й не вся – навіть на початку 20 століття у глибинці були села, де аборигени не знали державної (московської) мови. Про Україну європейці потрохи почали забувати. Тож прийшов час перейменувати “вєлікорусскоє нарєчіє” на “російську мову”. У 1880 році книга В.Даля була перевидана, але уже під зовсім іншою назвою – “Толковый словарь живого великорусского языка”. Так штучний говір, створений на основі мішанини української, татарської, булгарської, німецької, французької та угро-фінських мов, перетворювався на “вєлікій і могучій русскій язик”.

  Тож, підсумовуємо: не знайшли ми “дрєвнєрусского язика” у Московії. Та й не дивно: не могло його там бути, оскільки не було народу, який би був його носієм.

 



Создан 20 апр 2015